Пятница
03.04.2020
14:15
Приветствую Вас Гость
RSS
 
Любительское Пчеловодство
Главная Регистрация Вход
историческая справка »
Меню сайта

Мини-чат

Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 111

Статистика

Онлайн всего: 2
Гостей: 2
Пользователей: 0

 

Пётр Прокопович - выдающийся учёный-пчеловод.

Петро Іванович Прокопович – видатний вчений-пасічник.

Зміст:
Вступ
РозділI. Життєвий шлях великого вченого
Розділ II. Петро Іванович Прокопович – видатний вчений
Розділ III. П. І. Прокопович – видатний педагог і просвітитель
Висновок
Бібліографія

       Період др. пол. ХVІІІ -  пер. пол.  ХІХ ст. в історії людства називають періодом Просвітництва. Цей період  дав багатьом країнам визначних людей – великих просвітителів. Францію прославили Руссо, Вольтер, Монтеск’є, гурток енциклопедистів Дідро; Англію – філософ Юнг, Ньютон; Німеччину – філософ Кант; Росію – видатний вчений М.Ломоносов. Незважаючи на відсутність держави та колоніальну політику   Росії та Австрії, Україна мала своїх видатних діячів – Івана Котляревського, Тараса Шевченка.
       До цих великих синів України слід додати ім’я видатного вченого, просвітника, педагога  Петра Івановича Прокоповича. Вивчення життя і творчості Прокоповича не втратило значення і сьогодні, за словами відомого вченого і пасічника, американця Амоса Рута „Прокопович був... з надзвичайним обдаруванням; він запропонував методику, яка набагато випередила його добу” [50,с.15]. Його ідеями вчені і педагоги користуються і в наш час. Особа Петра Прокоповича майже не вивчалася в історичній літературі. Авторами праць щодо його творчості були, в основному, біологи, спеціалісти з бджільництва. Першу статтю про Петра Івановича, його життя і творчість написав його син С.П.Великдан в 1850 р.[6, с.26-27]. У російських вчених відношення до Прокоповича було неоднозначне. Багато з них (Н.Баришніков, О.Лазаревський) вважали його „выдающимся русским пчеловодом” [1, с.40], а видатний  хімік О.Бутлеров  в своїх статтях називав Прокоповича “малороссийским шарлатаном”[50,с.6]. На превеликий жаль дореволюційні російські вчені Прокоповича вченим не вважали, а приписували пальму першості у науковому вивченні бджіл хіміку О.Бутлерову .
        Особливе місце у вивчені діяльності Петра Прокоповича посідає дослідник і краєзнавець Василь Різниченко. Він напередодні революції 1917 р. і в середині двадцятих років ХХ ст. опублікував статті і чотири брошури, присвячені біографії Прокоповича, долі пасіки Прокоповича, зустрічі Прокоповича і Шевченка. Незважаючи на великий фактичний матеріал,  Василь Різниченко не зміг дати повної всебічної оцінки діяльності Прокоповича.
        В радянські часи діяльність Прокоповича майже не вивчалася. В 1965, 1975 роках в журналі „Пчеловодство” опубліковано кілька статей, які повторювали раніше опубліковані матеріали Різниченка. В 1960 році головний редактор журналу „Пчеловодство” М. Федоров ініціював видання збірки вибраних статей Петра Івановича. В цю збірку ввійшли статі, присвячені біографії великого вченого, бджільництву. На жаль багато цінних статей в цю збірку не потрапило, сам Федоров у передньому слові  до збірки назвав Прокоповича геніальним винахідником російської культури, хоча Прокопович жодного разу на території Росії не бував [45, с.50].
       Невеликі статті присвячені Прокоповичу в Українській енциклопедії 1963  і 1983 років видань, але його тільки названо або українським бджолярем, або бджолярем-експериментатором [УРЕ, 1963 рік, том 11, с. 531; УРЕ, 1983 рік, том 9, с.16]. В 1954 році за рішенням Чернігівської облради було відбудовано зруйнований під час Другої світової війни пам’ятник Прокоповичу. В 1979 році Гадяцькій дослідній станції бджільництва було присвоєно ім’я Прокоповича.
       Новий період у вивченні діяльності великого вченого настав після проголошення незалежності України. Багато статей Прокоповичу присвятили співробітники Інституту бджільництва імені Прокоповича (створений у 1989 році) – П.Бондарчук, Є.Крат, П.Хмара, В.Поліщук. Але, на жаль, вони, як фахівці бджільництва, дають оцінку Прокоповичу, як вченому-пасічнику. Велику роль у популяризації творів Прокоповича зіграв кандидат біологічних наук Київського національного інституту імені Шевченка Віктор Дмитрович Зуй. Він зібрав майже всі статті Прокоповича і багато з них переклав на українську мову.
         В 2000 році Україна відсвяткувала ювілей Прокоповича при активній підтримці тодішнього прем’єр–міністра В.А.Ющенка. Інститут бджільництва провів конференції у Києві і Батурині, створено науково-популярний фільм про перебування Шевченка у Прокоповича. Навесні 2003 року за ініціативою народного депутата В.А.Ющенка у селі Митченки, де народився Прокопович, було встановлено пам’ятний хрест – символ невмирущої слави видатного вченого.
        Незважаючи на гучні заяви, і досі історики не звернули уваги на вивчення діяльності Прокоповича, не опубліковано окремим виданням твори Прокоповича на українській мові. Зовсім не досліджено діяльність Прокоповича як педагога. Метою даного дослідження є систематизація біографічних даних про Петра Прокоповича, ознайомлення з науковими дослідженнями Прокоповича не тільки з бджільництва, а й з біології та економіки. Значне місце у дослідженні буде займати аналіз діяльності Прокоповича як педагога і просвітителя. Можливо, дане дослідження дасть поштовх до вивчення життя і творчості цього видатного діяча  історії України.

Розділ 1
Життєвий шлях великого вченого

        Всесвітньо відомий український вчений Петро Іванович Прокопович народився 29 червня (12 липня) 1775 року в селі Митченки Конотопського повіту Чернігівської губернії [13,с.6]. Рід Прокоповича мав давнє козацьке походження. Предки Прокоповича належать до полкової козацької старшини. Прадід Прокоповича, Прокопій Степанович, був полковим комісаром, який відав постачанням полку. Дід Прокоповича, Андрій Прокопович, був полковим значковим. Всі предки Петра Івановича мали вищу освіту – закінчили Києво – Могилянську Академію[12,с.3]. Батько Прокоповича, Іван, був священиком Покровської церкви в селі Митченки поблизу Батурина. За високий зріст і фізичну силу його прозивали Великдан. За переказами сучасників Іван Андрійович врятував горщечника, який з возом перекинувся у канаву. Він самотужки витягнув з багна і невдаху, і віз з товаром, і коней[там же, с.2]. Іван Андрійович був добрим господарем, розводив коней, мав значні земельні володіння. Як потомок козацької старшини згідно указу Катерини ІІ від 1785 р. отець Іван отримав дворянство, мав небагато кріпаків [ там же].
       Іван Андрійович особисто займався навчанням і вихованням старшого сина Петра. Вже в 10 років Петро знав грецьку, латинську мови, вмів писати рідною мовою і читав Гомера[12, с.3]. В 11 років батько відправляє сина в Києво-Могилянську Академію[6, с.26].
        В Академії Петро Іванович „виявив особливі успіхи” [там же]. Після її закінчення в 1793 році Прокопович мріяв продовжити навчання в Московському університеті, але батько хотів бачити сина військовим. Багато авторів, зокрема етнограф В.Скуратівський, вважають, що отець Іван хотів, щоб Петро Іванович став священником. Це не відповідає фактам. В 1785 році, коли 10-річний Петро Іванович готувався до навчання в Академії, його рідний дядько, гвардії капітан, за тодішнім дворянським звичаєм записав його на службу кадетом в Єлисаветградський легко – кінний полк[12, с.2]. Після закінчення Академії Петро був переведений на службу в Переяслав і отримав чин корнета[там же]. Потім Прокопович бере участь в будівництві Одеси[50, с.3]. В 1795 – 1797 роках під командуванням О.Суворова у складі російських військ Прокопович бере участь у поході на Варшаву, де проявив неабияку військову виправку і сміливість[12, с.2].
       Через нестерпні головні болі Петро Іванович виходить у відставку в чині поручика і повертається додому[6, с.26].
        Батько знову хоче втрутитись в життя свого первістка і радить поступити „на службу по виборах дворянства в своєму уїзді” [там же]. Однак Петра Івановича тягнуло до землі. На заощаджені завдяки „надзвичайній бережливості” гроші (Прокопович не любив світських вечірок, балів) він придбав землю, будинок, ґуральню й почав господарювати [6, с.26; 2, с.3].
Але це не приносило йому задоволення, він вважав своє господарство збитковим. В 1799 році Прокопович випадково побачив бджіл у господарстві свого молодшого брата і „зразу загорівся бажанням займатися бджільництвом”[13, с.6].
       „З 1800 року вирішив я займатися бджільництвом постійно, не дивлячись на те, що тоді не мав про нього не теоретичних, ні практичних знань окрім сильної до нього охоти, яка породжувала у моїй уяві такий висновок: якщо прості, неосвічені селяни – пасічники досягли достатку засобами бджільництва, то мені, як такому, що має здібності, ніж вони, розуміти стан речей, можна сподіватись краще здобути від бджіл свій достаток і утримання.”- писав в одній статті Петро Прокопович” [20, с.26].
       Ця „сильна охота” допомогла Прокоповичу подолати перші невдачі. В перший рік господарювання через обман продавців Петро Іванович з 32 вуликів втратив 23. В 1801 році через пожежу  загинуло все господарство Прокоповича, крім пасіки. Незважаючи на це, він поселився в землянці, майструє дуплянки, зустрічається зі старими дідами – пасічниками, знайомиться з їх досвідом[16,с.26]. Через невміння обходитися з бджолами Петро Іванович перетворювався на опухле опудало. Але це тільки розпалювало цікавість видатного вченого. Література з бджільництва, яка тоді була видана, не задовольняла Прокоповича, він починає самостійне вивчення життя комах, загубивши при цьому не один десяток сімей. Результати своїх досліджень І.Прокопович завжди показував гостям. Але ті його не розуміли, називали чародійником і чаклуном[50, с.5]. Але Прокоповича весь час мучила думка: ”як добувати мед, не знищуючи бджіл – трудівниць”. Вирішує він цю проблему кропіткою працею.
       Прокопович згадував: „У самому кінці 1813 року миттєво блискавично виникає у мене у план втулкового вулика з дощок ... отже, з 1814 року розпочалося у мене переміщення бджіл із дупляночних  легких вуликів у втулкові з дощок”[20, с.27] Цей винахід розбірного вулика назавжди увіковічив свого автора.
       З цього часу починається новий етап діяльності великого вченого. Прокопович написав на основі власного досвіду дванадцятитомний твір  “Записки про бджіл”, постійно друкував свої статі в російських журналах, прагнув поширити свій винахід. За даними В.Зуя, Прокопович написав 6235  статей [47, с 25] За порадою  українського поміщика  Д.Кочубея Прокопович в 1828 році відкрив першу в Європі професійну–технічну школу з бджільництва[21, с.22].
        Ця школа була передовим демократичним освітнім закладом Росії, в ній навчалися люди багатьох національностей, в тому числі  з європейських країн. 
        Діяльність Прокоповича не залишалася без уваги навіть в царський Росії. Прокопович в 30-і рр. ХІХст.  був обраний дійсним членом Московського товариства сільського господарства, дійсним членом Вільного Економічного товариства, членом-кореспондентом Вченого комітету державних маєтностей.[50, c.9]. Його нагородили двома золотими, срібною медалями, цар Микола ІІ подарував діамантовий перстень [13, с.7]. Завдяки клопотанню передової російської громадськості та української інтелігенції Петра Івановича нагородили орденом Святого Володимира ІV ступеню[50, с.9] .
        Але життя Петра Івановича не було безхмарним. Йому намагалися всілякими засобами дошкулити вороги, які заздрили талантові і славі видатного вченого. Видатний хімік О.Бутлеров писав образливі пасквілі на адресу видатного українця. Прокопович не раз запрошував його приїхати і подивитися на його досягнення, але у відповідь була мовчанка[там же, с.6]. Місцеві чиновники теж не жалували вченого. Суддя Загайкевич „вимагав від поліції вислати мене, начебто злочинця, для свідчення моєї неповноцінності,”- згадував Прокопович[там же,с.12]. Чернігівський губернатор М. Жуков доклав усіх зусиль, аби Петро Іванович не зміг надрукувати свої „Записки про бджіл”[там же, с.11].
        Не зовсім вдало складалося і сімейне життя видатного українця. Після смерті батька Прокопович довго судився з рідною сестрою Ганною за свою частку спадку. Ганна з чоловіком – поручиком „промотала все майно”, яке їй дісталось і хотіла прибрати до рук  частку брата[12, с.3]. За спогадами сучасників, Прокопович кохав француженку, але батько не дав згоди на цей шлюб, бо француженка була католичкою. З-за цього Петро Іванович офіційно так і не одружився, а жив у громадянському шлюбі з кріпачкою Ганною Боровик[там же]. У них народилося троє дітей : син Степан і дочки Онися і Зіновія. Згідно тодішніх законів Прокопович не міг називати їх дітьми і узаконити шлюб з кріпачкою. В жодному документі, листі Прокопович не назвав Степана, Онисю і Зіновію своїми дітьми. Навіть охрестили їх в сусідньому селі. Степанові записали прізвищем прізвисько діда – Великдан, дочок – дітьми козака Прокопенка [там же]. Степанові та Онисі Прокопович залишив майно у спадок за заповітом. Степан після смерті батька 29 років продовжував його справу, Онися вийшла заміж за чиновника К.Мельникова. Доля Зиновії залишається невідомою[там же].
       Слава про школу Прокоповича поширилася по Російській імперії. Багато видатних людей того часу побувало в гостях у знаменитого вченого–пасічника: професор М.Костомаров, О.Лазаревський, Д.Кочубей, князь Голіцин і майбутній цар Олександр II[там же]. Особливо велике значення мала зустріч П.Прокоповича з генієм української літератури Т.Шевченком [50, с.12].
        Цікаво, що Великий Кобзар народився в рік винаходу Прокоповичем рамкового вулику. Про цю зустріч зібрав цікавий матеріал голова Запорізького облбджолопрому Л.Г.Зєвахін. В 1843 році Шевченко подорожував Україною, і завітав до Прокоповича на хутір Пальчики [9, с.28].
Два дні Шевченко гостював у видатного вченого, познайомився з  його школою. На згадку Петро Іванович назвав один вулик іменем Кобзаря, а Тарас Григорович написав картину „На пасіці” та повість «Близнецы», де головний герой дуже схожий на Прокоповича, та і сам Петро Іванович названий у повісті „славним пасічником”[там же]. Є думка, що для картини „На пасіці” позував сам Прокопович і це є єдиний його прижиттєвий портрет[там же].
        Важке життя, невдача з друкуванням „Записок...”, сімейні проблеми підірвали життя великого вченого. Останні роки життя йому докучав ревматизм, він замкнувся в собі, передавши справу синові Степану. Помер Петро Іванович 4 квітня(22 березня) 1850 року на хуторі Пальчики. Останні 50 днів напередодні смерті Прокопович дуже страждав від страшних болів. Напередодні смерті він записав в щоденнику: „Стражду більше 50 днів. Боже, помилуй мене”[13, с.7]. Сучасники писали: „Петро Прокопович, будучи нащадком давнього козацького роду та великим любителем і знавцем української старовини, прохав поховати його в широких степах України. Похорон відбувся за величезною участю людей на заповітному місці – біля виплеканих ним лип”[50, с.13].
       Не менш трагічна дол